Історія Собору Успіння Пресвятої Діви Марії

Костел Успіння Пресвятої Діви Марії, розташований по вул. Гоголя, 4, — одна з тих родзинок Харкова, яка  малює неповторний вигляд слобожанської столиці. Собор побудований у стилі неоготики за формою латинського хреста. Його фасад прикрашають стрілчасті арки, вітражна «троянда», фіали та двоступеневі контрфорси, що створює неповторний контраст із сучасною забудовою міста.

Історія римо-католиків у Харкові розпочалася наприкінці XVIII ст. з іноземних купців. Новий поштовх громада отримала у 1805 році із заснуванням Харківського університету, куди прибули викладачі з Європи. Спочатку богослужіння проводили в гімназії та університеті. У 1830 році громада придбала садибу на вул. Малій Сумській (нині Гоголя). Перебудований двоповерховий будинок став першою церквою, освяченою у 1832 році на честь Св. Розарію Пресвятої Діви Марії. Проте з часом будівля занепала, а капітальні ремонти стали занадто витратними.

Катакомби Харкова: таємне місто під нашими ногами

Підземна історія Харкова налічує від 300 до 500 років. Це розгалужена мережа ходів, що поєднує оборонні споруди, монастирські крипти та купецькі льохи. Заснування Харкова у 1654 році як козацької фортеці дало поштовх першому підземному будівництву. Таємні ходи вели до річки Лопань і служили для розвідки, вилазок у тил ворога та забезпечення водою під час облоги. Система мала унікальну акустику: захисники чули все, що відбувається на поверхні.

Згодом з’явилися монастирські підземелля, зокрема під Свято-Покровським монастирем, де в криптах зберігали мощі святих. У XVIII–XIX століттях підземелля стали частиною міської інфраструктури. Найвідоміші - винні льохи купця Жевержеєва, де за стабільної температури +14...16°C зберігалося понад 30 тисяч літрів вина. Величезні підземні галереї Гостинного двору архітектора П. Ярославського використовувалися для зберігання товарів і вугілля.

Діамантовий голос України: Євгенія Мірошниченко

Її голос називали «кришталевим», а техніка була настільки досконалою, що вчені в лабораторіях вимірювали герци її співу. Євгенія Мірошниченко — легенда, яка протягом 40 років була окрасою Національної опери України. Але за вишуканими сценічними образами ховалася жінка з неймовірно гострим характером та драматичною долею.

Шлях майбутньої зірки почався зовсім не в музичних салонах. Народилася 12 червня 1931 року Дівчинка з Харківщини пережила війну та втрату батька. У 12 років Женя опинилася в ремісничому училищі, де замість нот тримала в руках зубило і молоток. Вона була «відчайдушною хуліганкою»: билася, лазила по дахах і навіть виколола собі татуювання — літеру «Е» на руці (яку пізніше довелося боляче видаляти). Але талант неможливо було приховати. Кажуть, що її доля вирішилася в коридорі училища: Женя натирала підлогу і на весь голос виводила складну арію. Її почув професор консерваторії, і з цього моменту почалося сходження нової зірки.

Мірошниченко стала еталоном колоратурного сопрано. Її віртуозне виконання партії Цариці ночі в «Чарівній флейті» Моцарта чи Віолетти в «Травіаті» увійшло до світової скарбниці мистецтва. Вона була щирою патріоткою України та своєї малої батьківщини — Харкова, куди поверталася з концертами знову і знову.

Будинок і лікарня Боруха Фукса: медична перлина старої Сумської.

Прогулюючись вулицею Сумською, неможливо оминути будинок № 25 — елегантну споруду, яка вже понад століття зберігає таємниці харківської медицини та революційних змов. До середини XIX століття ця ділянка на розі з теперішнім провулком Людмили Гурченко належала токарю Бернедорфу, а згодом — каретному майстру Вольфу. Лише у 1897 році територію викупив надвірний радник, лікар Борух Фукс.

Борух Йоселевич був не просто лікарем, а візіонером. Закінчивши медичний факультет Харківського університету, він уже за рік вирішив створити власну приватну клініку. Разом із талановитим компаньйоном Михайлом Данилевським він відкрив жіночу лікарню. Для Харкова це був унікальний заклад: тут проводили найскладніші операції, а пацієнти отримували догляд європейського рівня.