Фельдман ЕкоПарк

 

Регіональний ландшафтний парк «Фельдман Екопарк» — це унікальний благодійний проєкт під Харковом (у селі Лісне), який поєднував у собі зоопарк, центр реабілітації тварин, психологічну допомогу дітям та зону відпочинку. До 2022 року екопарк був однією з найпопулярніших туристичних локацій України, куди вхід для всіх відвідувачів завжди залишався абсолютно безкоштовним. Це  величезний природний комплекс площею понад 140 гектарів. Його головні особливості: тут мешкало понад 6 000 тварин 300 різних видів — від великих хижаків (леви, тигри, леопарди) до рідкісних приматів, рептилій та птахів. На базі парку діяв Центр психотерапевтичної реабілітації, де дітям із ментальними чи фізичними порушеннями допомагали відновлюватися за допомогою спілкування з тваринами (конями, альпаками). Щоосені тут проводять знаменитий Бал хризантем, на який з'їжджалися сотні тисяч гостей з усієї країни.

Руйнування та евакуація (2022)

Через своє розташування на північ від Харкова  екопарк опинився на лінії вогню з перших годин російського вторгнення у лютому 2022 року.

Ціна порятунку: Під час евакуації тварин під постійними обстрілами загинуло 6 співробітників та волонтерів парку. Понад 100 тварин загинули безпосередньо від снарядів.

Завдяки надзвичайній мужності команди, майже 5 000 тварин вдалося вивезти та розподілити по зоопарках усієї України (Київ, Луцьк, Одеса, Полтава) та навіть за кордон. Про цю унікальну рятувальну операцію американський режисер Джошуа Земан зняв документальний фільм «Checkpoint Zoo», виконавчим продюсером якого став Леонардо Ді Капріо.

Попри те, що територію було майже відбудовано, екопарк продовжує страждати від обстрілів через близькість до лінії фронту. 1 січня 2026 року російський авіаудар керованою бомбою (КАБ) знову зруйнував щойно відновлені зимові вольєри, через що загинуло багато екзотичних птахів, а кілька левів отримали поранення.

Проте команда не зупиняється і продовжує відбудову: на Великдень команда екопарку провела традиційний весняний випуск у дику природу врятованих та реабілітованих птахів.

У травні 2026 в екопарку народилося маленьке бенгальське тигреня, яке вже робить перші кроки під наглядом фахівців.

Співробітники повністю відбудували літній вольєр для шимпанзе, який був вщент знищений війною. Родина приматів уперше повернулася з евакуації до своєї домівки.

ЕкоПарк функціонує в обмеженому форматі безпекових зон (наприклад, працює «Долина альпак»), оскільки повне повернення всіх великих хижаків відкладено до стабілізації ситуації навколо Харкова. Проєкт живе коштом благодійних внесків, допомоги міжнародних фондів та незламності його доглядачів. 

Парк каменів, або Парк батьків – це один із проєктів Фельдман ЕкоПарк, який  почали реалізовувати перед початком повномасштабної війни.

 Великі камені – це символ сили, вічності та пам’яті. Вони символізують зв’язок поколінь. Сюди можна приходити з батьками або згадувати тих, кого вже немає з нами.

Трагічні події, які переживає зараз наша країна, робить це сакральне місце з камінням, звезеним із різних регіонів України, ще важливішим.

Продовжується створення цього парку. Формують інсталяції,  оглядові майданчики. У планах – створення каскаду озер та повний благоустрій цієї території: освітлення, озеленення, будівництво доріжок, встановлення лавок.   

Історія балетного мистецтва в Харкові

У XIX столітті Харків не мав постійної державної балетної трупи, але вирізнявся бурхливим театральним життям завдяки гастролям світових зірок романтичного балету. У 1925 році в Харкові створили першу в Україні Державну столичну оперу. Першою балетною виставою стало «Лебедине озеро» (1925), для якого зібрали артистів з усієї країни. Кістяк трупи склали К. Сальникова, В. Дуленко, А. Яригіна, А. Соболь та П. Павлов-Ківко.

На харківській сцені поставили «Червоний мак» Р. Глієра (1927), а також «Дон Кіхот» та «Корсар» у постановці майстрів Великого театру. Навесні 1931 року відбулася прем'єра «Пана Каньєвського» М. Вериковського — знакового українського національного балету.

Найбільший успіх балетного мистецтва Харкова пов’язаний із легендарною зірковою парою — Світланою Коливановою та Теодором Попеску. Дебютувавши у 1964 році, вони заклали основи сучасної харківської школи завдяки блискучим партіям у балетах «Спартак», «Ромео і Джульєтта», «Лісова пісня» та «Кармен-сюїта».

Світлана Коливанова та Теодор Попеску — це не просто солісти, а справжні титани, які перетворили Харків на один із найсильніших балетних центрів країни. Їхній тандем на сцені та в житті тривав десятиліттями, ставши символом технічної бездоганності та неймовірної акторської глибини.

Світлана Коливанова закінчила славетне Київське хореографічне училище. Вона мала філігранну техніку, дивовижну пластику та рідкісний дар драматичної актриси. До Харкова вона встигла попрацювати в Ташкенті, де й зустріла свого майбутнього партнера.

Теодор Попеску приїхав з Румунії. Він мав яскраву, фактурну зовнішність, яка ідеально підходила для героїчних та романтичних партій, а його стрибки та підтримки вражали атлетизмом і легкістю. У 1964 році талановите подружжя запросили до Харківського театру опери та балету. Їхній дебют відбувся 27 січня у виставі «Лебедине озеро» (Одетта-Оділлія та Принц Зігфрід) — і це було кохання з першого погляду між артистами та харківською публікою.

Скрипаль на даху: символ творчого Харкова

Скульптура «Скрипаль на даху» — один із найвпізнаваніших символів сучасного Харкова. Бронзова постать, створена в манері Марка Шагала, уособлює вільний політ таланту та є присвятою всім митцям міста.

Пам'ятник відкрили 18 квітня 2003 року за підтримки благодійного фонду «АВЕК». Автор роботи — народний художник України Сейфаддін Гурбанов (1962–2021). За задумом бронзовий пам’ятник висотою близько 3 метрів є символом подяки та визнання творчих жителів Харкова – талановитих митців, твори яких є справжнім надбанням для рідного міста та всієї України. До речі, всередині Скрипаль порожній, щоб не перегружати дах. З часом образ Скрипаля був використаний для створення символу «харківського Оскара» – щорічної премії «Народне визнання», що присуджується переможцям в номінаціях в області музики, театру, літератури, образотворчого мистецтва та архітектури.

Хоча в обрисах бронзового музиканта вгадують Нікколо Паганіні, головним прототипом вважають альтиста-віртуоза Юрія Башмета. Зрештою, «Скрипаль» — це не просто портрет, а збірний образ творчої енергії Харкова, що символізує свободу таланту.

Романтична легенда

Міська легенда розповідає про закоханого студента консерваторії. Щоб вразити дівчину, він виліз на дах і заграв таку прекрасну мелодію, що не зміг зупинитися. Кажуть, ці звуки й досі лунають над майданом, але почути їх може лише людина з відкритим і чистим серцем.

Скрипаль відомий своїми «подорожами»: 2003–2016: був встановлений на будівлі консерваторії (майдан Конституції). 2016–2017: через реконструкцію будівлі оригінал переїхав на дах бізнес-центру Platinum Plaza (вул. Сумська, 72). З 2017 року: на дах консерваторії повернулася копія скульптури, що майже не відрізняється від першої версії.

Сьогодні Скрипаль продовжує надихати харків'ян, нагадуючи: справжнє мистецтво завжди підносить нас над буденністю.

Історія вулиці Коцарської

Вулиця Коцарська виникла на межі XVII–XVIII століть, отримавши назву на честь коцарів — майстрів, які ткали особливі довгошерсті килими (коци). Коцарство було унікальним промислом Харкова. На початку XIX століття виробництво було родинною справою: у п’ятдесяти оселях на цій вулиці працювали домашні майстерні, де на кількох верстатах жінки створювали унікальні вироби. Пік розквіту припав на 1814 рік, коли Харків випустив на ринок вражаючу кількість — 26 тисяч килимів. Попри подальше здорожчання вовни, цей промисел ще довго залишався важливою частиною міської економіки.

Цікавий факт: Харківські коци порівнювали з узбецькими килимами. Головним візерунком були ромби — символ достатку. Такий килим був традиційним весільним подарунком для молодят. На жаль, секрети цього ремесла були втрачені: остання знана коцарка мешкала в місті у 1905 році.

Новий етап у житті вулиці розпочався у 1883 році з появою бруківки. Тоді ж на зміну дерев’яним спорудам прийшли солідні кам’яні будинки. У цей період тут мешкав відомий поет-романтик Яків Щоголєв, саме тут народилися його знамениті збірки «Ворскла» та «Слобожанщина».

Коцарська також стала центром харківської індустрії.  У 1896 році тут відкрилася фабрика Бормана. Сьогодні це потужне підприємство «Харків’янка», що входить до корпорації «Бісквіт-Шоколад» і щороку постачає до 35 тисяч тонн солодощів. У 1920-х роках на вулиці відкрилося швейне виробництво. Знаменита фабрика імені Тинякова, яка колись шила мундири для армії, еволюціонувала в сучасне підприємство з п’ятьма цехами, що спеціалізуються на жіночому вбранні.

Вулиця Сумська - душа та історія Харкова

Сумська — це не просто головна вулиця міста. Це живий літопис, викарбуваний у камені та бетоні, де кожен будинок зберігає таємниці минулих століть, а стара бруківка відлунює мільйонами кроків тих, хто творив історію Харкова. Вона починається з подиху старовини і веде нас у майбутнє, залишаючись символом незламності. У XVIII столітті вона виникла як дорога, що вела від Харківської фортеці до міста Суми. Тоді її межа проходила там, де сьогодні височіє будівля оперного театру.

Сумська — одна з небагатьох магістралей, де збереглася  гранітна бруківка. Особливий акустичний ефект від коліс авто та вечірня ілюмінація «зоряного неба» надають їй вишуканого європейського шарму. Пролягаючи вздовж головного майдану міста величезної площі Свободи, вулиця відкриває величну панораму на величний Держпром та ХНУ імені В. Н. Каразіна.

Неможливо уявити Сумську без мальовничого затишку «Саду Шевченка». Це найстаріший парк міста, що межує з вулицею і дарує їй прохолоду вікових дубів. Тут, біля величного пам’ятника Кобзареві, призначаються тисячі зустрічей. Сад є справжнім оазисом з каскадними фонтанами, затишними алеями та сучасною зоною відпочинку, що робить перехід від міської метушні до природи майже непомітним.

Вулиця багата на унікальні споруди, кожна з яких — окремий шедевр. «Будинок з саламандрами» - колишня будівля страхового товариства. За легендою, фігури земноводних на фасаді мали оберігати дім від вогню. Дзеркальний струмінь - витончена альтанка, що стала головною візитівкою та найбільш впізнаваним символом Харкова. Палац одруження - колишній особняк видавця Юзефовича, зведений у розкішному стилі неоренесансну.

Сьогодні Сумська, як і весь Харків, несе на собі болючі шрами війни. Деякі фасади пошкоджені обстрілами, але вулиця залишається живою. Вона не просто вистоїть — вона продовжує надихати своєю незламною красою та неймовірною внутрішньою силою.

 

Місько Барбара

Михайло Яросавович Барбара народився у 1971 році у Львові. Його юність минула в атмосфері легендарної кав'ярні «Вірменка» серед інтелектуалів та хіпі. У 1989 р. створив гурт «Мертвий півень». Назва виникла спонтанно — від залізного флюгера-півника біля входу до кав’ярні «Старий Львів». Гурт став унікальним завдяки виконанню пісень на вірші класиків та сучасників — Тараса Шевченка, Сергія Жадана, Юрія Андруховича. Колектив записав 13 альбомів і отримав Гран-прі фестивалю «Червона рута» за культовий хіт «Ми помремо не в Парижі».

У 1998 році Місько приїхав до Харкова на запрошення Сергія Жадана для участі у фестивалі “Апокаліпсис починається тут”. Тут  Місько познайомився з театром “Арабески”. А вже в 2000 році Світлана Олешко,  директорка Арабесок, подзвонила і сказала, що є ідея зробити спектакль, до якого музику написали б “Півні”. У тій виставі за п’єсою Жадана “Веселого Різдва, Ісусе!” Місько зіграв Ірода.

У театрі «Арабески» Місько проявив себе як талановитий актор. Колектив займався не лише мистецтвом, а й соціальними проєктами: грав вистави у колоніях та брав активну участь у політичному житті. Саме Місько Барбара та Сергій Жадан поставили перший намет на площі Свободи під час Помаранчевої революції 2004 року.

Місько Барбара раптово пішов із життя 11 жовтня 2021 року, не доживши місяць до свого 50-річчя. Його смерть стала потрясінням для всієї країни. Перейменування вулиці на його честь у 2025 році — це визнання внеску митця, який поєднав захід і схід України своєю творчістю.

Ігор Чернявський

Харків завжди славився талантами, але війна перетворила мистецтво на символ опору. Одним із таких символів став Ігор Чернявський — заслужений діяч мистецтв України, соліст Харківської філармонії та учасник ансамблю «Харків-квартет».

До повномасштабного вторгнення Ігор Андрійович викладав, виконував світову класику та популяризував українських композиторів. Проте 24 лютого 2022 року все змінилося. Попри небезпеку, музикант залишився в рідному місті.

«Якщо ми всі покинемо Харків, у ньому не буде життя», — каже скрипаль.

На початку березня 2022 року, коли місто здригалося від вибухів, Чернявський вийшов на площу Свободи. На тлі зруйнованої російською ракетою будівлі ХОДА він виконав «Мелодію» Мирослава Скорика. Відео цього виступу миттєво стало вірусним, уособлюючи незламність українського духу.

Запис гри Ігоря Чернявського згодом почув увесь світ: саме ця «Мелодія» стала музичним супроводом до відео про воєнні злочини РФ, яке Володимир Зеленський демонстрував під час виступу у Конгресі США.

Для самого музиканта це стало переломним моментом: «Перший місяць я не міг навіть дихати, не те що грати. А коли почув свою скрипку в Конгресі, зрозумів: я потрібен людям».